Економічний рівень власності трудового походження проявляється в процесі ринкового обміну об'єктами, а еквівалентом при цьому виступає та кількість суспільно-необхідної праці, яка в ньому втілена. Тому тут далеко не другорядна роль належить співвідношенню між попитом і пропозицією, а також вмінню партнерів по обміну це співвідношення регулювати, вірно знаходити оптимальний час і місце обміну. Фактичні затрати праці, вкладеної в об'єкт власності при цьому можуть виконувати лише роль орієнтиру, тобто такого економічного рівня власності, який дозволяє партнерам визначити стартові умови обміну. В практиці трансформації об'єктів трудової власності від одного суб'єкту до іншого, а також з однієї форми до іншої визначення конкретного економічного рівня, тобто конкретної ціни, дуже важливе.
В часи, коли в українському селі була переважаючою власність, яку за соціальною характеристикою ми відносимо до приватної, кожен товаровиробник, їдучи на базар продавати своє збіжжя, городину чи живність, так чи інакше визначав конкретний економічний рівень об'єктів своєї власності, прикидав ціну, за яку хотів продати своє надбання, і нерідко був готовий до того, що йому покупець міг запропонувати й іншу, як правило нижчу ціну. Вже в цьому проявлялося його бажання встановити економічний рівень своєї власності і права на одержання винагороди, адекватної кількості витраченої на протязі року власної конкретної праці, та праці членів його сім'ї.
Пізніше, з розвитком капіталістичних відносин, з появою детального обліку витрат виробництва і доходів від реалізації продукції, з'явились, так би мовити, інструментальні умови визначення конкретного економічного рівня власності. Але під час періоду адміністративно-командної економіки цей хазяйський підхід був спотворений: облік виробничих витрат був гранично деталізований, але цс не давало позитивних наслідків, бо одночасно був розмитий фактичний власник продукції, яку створював абсолютно безправний по відношенню до виробленого продукту виробник.